Дарій I звелів висікти власну розповідь про те, як він здобув перський престол, на вапняковій скелі в Бісотуні (Бехістуні), приблизно за 100 метрів над землею. Скеля стоїть біля давнього шляху з Вавилона до Екбатан, у нинішній провінції Керманшах на заході Ірану. На рельєфі Дарій наступає ногою на Гаумату — людину, яка, за його словами, захопила владу 522 року до н. е., а перед царем стоїть низка повсталих царів, зв’язаних за шиї. Довкола рельєфу та сама історія записана тричі, трьома мовами, і всі три — клиноподібними знаками: давньоперською, індоєвропейською мовою; еламською, ізолятом; і вавилонською, діалектом семітської аккадської. 2006 року пам’ятку внесли до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Три версії, висічені поетапно
Першим висікли еламський текст. Еламська була головною писемною мовою ахеменідської адміністрації: таблички Персепольського фортечного архіву 509–493 років до н. е. написані переважно еламською. Вавилонську й давньоперську версії додали пізніше. Після походу Дарія 520–519 років до н. е. в кінець низки полонених додали постать сакського вождя Скунхи. Її вирізали просто по першому еламському тексту, тож еламську версію довелося висікти заново — ліворуч від давньоперської. У сильно пошкодженому місці четвертого стовпця давньоперського тексту (§70) Дарій каже, що створив письмо мовою ariyā, «арійською», якого раніше не існувало. Це тлумачать як твердження, що давньоперське письмо було створене з його наказу. Збережені рядки важко розібрати на камені, опубліковані прочитання розходяться, а 2024 року вийшли два нові дослідження цього місця: одне — Марко Фатторі, друге — Сабера Амірі Паріана і Кейвана Махмуді.
Копіювання скелі
Генрі Кресвік Роулінсон, офіцер Ост-Індської компанії, що служив у Керманшаху, працював над пам’яткою з 1835 по 1847 рік. Він почав копіювати давньоперський текст у 1830-х роках, а 1844 року повернувся, наново скопіював давньоперський текст і скопіював еламський. Шлях відкрила саме давньоперська: її письмо має лише близько 36 звукових знаків і словороздільник. Ще 1802 року Георг Фрідріх Гротефенд виокремив у написах із Персеполя імена Дарія, Ксеркса та Гістаспа. Роулінсон опублікував давньоперський текст із перекладом у Journal of the Royal Asiatic Society у 1846–1847 роках, а Едвін Норріс 1855 року видав еламську версію. Ці три мови майже нічого не мають спільного: слово «ім’я» давньоперською — nāma, еламською — hiš, аккадською — šumu.
Вавилонський текст розташований на окремій брилі ліворуч від рельєфу, і з уступу до нього не дістатися. У власному звіті Роулінсона, надрукованому в Archaeologia 1851 року, сказано, що місцеві скелелази оголосили цю брилу неприступною, аж поки восени 1847 року «дикий курдський хлопчина, що прийшов здалеку, зголосився спробувати». Хлопець проліз угору розколиною в скелі, закріпив мотузки і, звисаючи перед стрімкою стіною, зняв паперові естампажі знаків.
| Клинопис | Знак за знаком | Читання |
|---|---|---|
| 𐎭𐎠𐎼𐎹𐎺𐎢𐏁 | da-a-ra-ya-va-u-ša | Dārayavauš Дарій |
| 𐎧𐏁𐎹𐎠𐎼𐏁𐎠 | xa-ša-ya-a-ra-ša-a | Xšayāršā Ксеркс |
| 𐎻𐎡𐏁𐎫𐎠𐎿𐎱 | vi-i-ša-ta-a-sa-pa | Vištāspa Гістасп |
| 𐎴𐎠𐎶 | na-a-ma | nāma «ім’я» (давньоперська) |
| 𒄭𒅖 | hi-iš | hiš «ім’я» (еламська) |
| 𒈬 | MU | šumu «ім’я» (аккадська, одна логограма) |
Не ключ до аккадської
Бехістун називають Розетським каменем клинопису, але для аккадської ця назва перебільшує його роль. Копію основного вавилонського тексту, зроблену Роулінсоном, опублікували лише наприкінці 1851 року. На той час Едвард Гінкс, парафіяльний священник Кіллілі в графстві Даун в Ірландії, уже попрацював з іншими ассирійськими та вавилонськими написами. 1846 року він показав, що вавилонське письмо передає склади і що його мова має багато спільного із семітськими мовами. 1847 року він опублікував список значень 76 знаків, а 1850-го пояснив логограми та вживання кількох знаків для того самого звука. Кевін Каткарт 2011 року дійшов висновку, що бехістунський вавилонський текст не відіграв жодної ролі на першому етапі дешифрування аккадської.
Чотири запечатані конверти, 1857
Остаточну перевірку провели на зовсім іншому тексті. У березні 1857 року Вільям Генрі Фокс Тальбот, один із винахідників фотографії, надіслав до Королівського азійського товариства в запечатаному пакеті свій переклад нещодавно літографованого напису. Це був текст глиняної призми ассирійського царя Тіглатпаласара I (правив приблизно в 1114–1076 роках до н. е.) з Ашшура. Роулінсон уже працював над власним перекладом. З його подачі секретар товариства Едвін Норріс попросив Гінкса теж зробити переклад, а паризький учений Юліус Опперт і собі зголосився спробувати; кожен працював, не бачачи версій інших. 20 квітня 1857 року Норріс написав Гінксові, що переклади залишатимуться запечатаними, доки їх не розкриють на травневому засіданні. Наприкінці травня комісія, до якої входили історик Джордж Ґрот, Вільям Вевелл із Триніті-коледжу в Кембриджі та єгиптолог сер Гарднер Вілкінсон, порівняла всі чотири переклади. Гінкс і Опперт мали менше часу й надіслали коротші версії, але там, де переклади охоплювали ті самі місця, вони здебільшого збігалися. Товариство визнало це доказом того, що аккадську можна читати, і того ж року чотири переклади надрукували поруч.
Вавилонська версія на скелі сильно пошкоджена, а її копії не вціліли. Естампажі Роулінсона 1844 і 1847 років уже руйнувалися, коли Леонард Кінг і Реджинальд Кемпбелл Томпсон знову піднялися до напису 1904 року, а відтоді вони остаточно розсипалися. Видання Елізабет фон Фойгтландер 1978 року ґрунтувалося переважно на латексних естампажах, які Джордж Камерон зробив 1957 року, але й вони зіпсувалися. 2025 року Йоганнес Гакль заново переглянув усі свідчення. Він доходить висновку, що її додаткові прочитання неможливо перевірити і що приблизно дві третини вавилонського тексту слід вважати втраченими.