1 листопада 1928 року Велика національна асамблея Туреччини ухвалила Закон № 1353 «Про запровадження й застосування турецьких літер». Його опублікували в Resmî Gazete 3 листопада, і того ж дня він набув чинності. Відтоді державні установи, компанії та товариства мали писати новими літерами. Згідно зі статтею 4, газети, вивіски й реклама мали друкуватися ними з 1 грудня 1928 року. Прохання, написані старим письмом, приймали до 1 червня 1929 року. Раніше того ж року Мовна комісія (Dil Encümeni) пропонувала перехідний період щонайменше п’ять років, але Мустафа Кемаль (Ататюрк) скоротив його до кількох місяців. Пізно ввечері 9 серпня 1928 року, на партійному святі в парку Гюльхане в Стамбулі, він сам публічно представив абетку.
Чого не передавало арабське письмо
Османську турецьку записували арабськими літерами з перськими доповненнями. Це письмо повністю позначає приголосні, але літер для голосних у ньому лише три: elif, vav і ye. У турецькій вісім голосних, а сингармонізм робить різницю між ними граматичною. Одна літера و (vav) позначала o, ö, u та ü, а ك (kef) могла передавати k, g або давній носовий ñ. «Сонце» османською писали كونش, і голосні слова güneş мусив домислювати читач, який уже знав це слово. Натомість арабські запозичення писали за арабським правописом: كتاب — це kitap «книга». Тож запозичені слова письмо передавало краще, ніж питомі.
Двадцять дев’ять літер
Нова абетка має 29 літер: 8 голосних і 21 приголосну. Сім із них — видозмінені латинські літери: ç ğ ı İ ö ş ü. I з крапкою та без крапки розділили одну латинську літеру на дві голосні: ı /ɯ/ та i, кожна з власною великою літерою (I та İ). Ğ, «м’яке g», ніколи не стоїть на початку слова; у літературній вимові вона зазвичай подовжує попередній голосний. Q, W і X до абетки не ввійшли. Циркумфлекс над â, î та û позначає довгі голосні в деяких арабських і перських запозиченнях і відрізняє kâr «прибуток» від kar «сніг».
Туреччина не першою з тюркських країн перейшла на латинку. Радянський Азербайджан запровадив латинську абетку ще в 1920-х роках, а Тюркологічний з’їзд 1926 року в Баку дав поштовх латинізації всіх тюркських мов СРСР. У самій Османській імперії реформатори пропонували змінити письмо ще від часів Мюніф-паші, з 1862 року.
Абеткова мобілізація
Положення, затверджене 11 листопада 1928 року й оприлюднене 24 листопада, заснувало Millet Mektepleri («Школи нації») — вечірні та сезонні курси для дорослих, що відкрилися 1 січня 1929 року. Тим самим положенням Ататюрка проголосили Başöğretmen («Головним учителем») цих шкіл, а День учителя в Туреччині, 24 листопада, відзначають на пам’ять про його оприлюднення. Цифра, ніби грамотність одразу після реформи підскочила «з 10 до 90 відсотків», стискає кілька поколінь в одне: за даними Світового банку, грамотність дорослих у Туреччині вперше перевищила 90 відсотків лише 2009 року.
Від літер до слів
12 липня 1932 року Ататюрк заснував Türk Dili Tetkik Cemiyeti (Товариство вивчення турецької мови). 1934 року його перейменували, а з 1936 року воно має назву Türk Dil Kurumu. Товариство збирало слова з діалектів і давньотюркських текстів та творило нові від тюркських коренів, щоб замінити арабську й перську лексику. Частина новотворів стала нормою: okul замість mektep «школа», uçak замість tayyare «літак», sınav замість imtihan «іспит», yanıt замість cevap «відповідь». У 1935–1936 роках кампанія пригальмувала під впливом теорії сонячної мови, яка стверджувала, що всі мови походять від турецької. З цього погляду запозичення було турецьким словом, що повернулося додому, і вичищати його не було потреби. У книжці The Turkish Language Reform: A Catastrophic Success (Оксфорд, 1999) Джеффрі Льюїс доводив, що внаслідок цього читачі опинилися відрізаними від османської літератури, написаної лише кілька десятиліть тому.
Чистку так і не завершили. Повсякденна подяка в Туреччині й досі звучить як teşekkürler, від арабського teşekkür, а звичне привітання — merhaba, теж арабське. Османська форма تشكر ایدرم і сучасна teşekkür ederim — це ті самі слова, записані двома різними абетками.