У вечірніх новинах у Каїрі «завтра» — ghadan (غدًا). На кухні в того самого диктора — bukra. У Багдаді кухонне слово — bāchir, у Рабаті — ghadda. Кожна арабомовна дитина виростає на місцевій різновидності, якою говорять удома, а в школі вчить сучасну літературну арабську (MSA). MSA — мова газет, проповідей, законів і новин в ефірі. Рідною її не засвоює ніхто.
Чотири випадки Фергюсона
Американський лінгвіст Чарльз А. Фергюсон описав цей устрій у статті з простою назвою «Diglossia», опублікованій у журналі Word 1959 року (т. 15, с. 325–340). Поняття він побудував на чотирьох мовних спільнотах: арабській (класична/літературна мова проти розмовних діалектів), новогрецькій (кафаревуса проти димотики), швейцарській німецькій (літературна німецька проти Schwyzertüütsch) і Гаїті (французька проти гаїтянської креольської). Офіційну різновидність він назвав H (високою), повсякденну — L (низькою). Диглосію він визначив як «відносно стійку мовну ситуацію», у якій різновидність H засвоюють через формальну освіту й уживають у письмі та офіційному мовленні, але жодна частина спільноти не користується нею у звичайній розмові.
Саме слово вигадав не Фергюсон. Грецький письменник Емануїл Роїдіс ужив diglōssía в цьому значенні 1885 року, греко-французький лінгвіст Янніс Психаріс переніс його у французьку як diglossie, а арабіст Вільям Марсе застосував його до арабської у статті 1930 року «La diglossie arabe». Фергюсон додав порівняльну рамку: які функції виконують H і L, як кожну з них засвоюють і чому такий устрій може триматися століттями.
Парні слова
Одна з ознак диглосії у Фергюсона — набір парних слів для повсякденних понять, де вибір одного з членів пари відносить усе речення до H або до L. Його арабський приклад для «бачити» — H raʾā проти L šāf. Найуживаніші питальні слова й слова на позначення часу так само розшаровані по всьому регіону:
- «що»: MSA mādhā / mā; єгипетська ʾēh; левантійська šū; іракська šinu; марокканська āš або šnu
- «зараз»: MSA al-ʾān; єгипетська dilwaʾti; левантійська halla(ʾ); діалекти Затоки alḥīn; марокканська dāba; туніська tawwa
Мапа показує ту саму картину і в базовій лексиці. «Добрий» у MSA — jayyid, але в Єгипті — kwayyis, у Леванті — mnīḥ, в Іраку та країнах Затоки — zēn, у Марокко — mzyān. «Два» в MSA — ithnān, у Каїрі — itnēn, але в Марокко — jūj, а в Тунісі — zūz.
Не зіпсована класична
За описом Фергюсона, мовці вважають H вищою різновидністю, а L — її спотвореною формою. Проте наведені форми свідчать радше про закономірний розвиток. Магрибські jūj/zūz продовжують класичне zawj «пара». Єгипетське й левантійське bukra походить від bukra «ранній ранок», а іракське та затокове bāchir — від bākir «ранній», із тим самим переходом k→ch, який перетворює kalb «собака» на затокове chalb. Фергюсон також зазначав, що освічені араби можуть запевняти, ніби ніколи не користуються L, хоча безпосереднє спостереження показує, що у звичайній розмові вони користуються нею постійно.
Згодом дворівневу модель уточнили. 1973 року єгипетський лінгвіст Ес-Саїд Бадаві описав у Єгипті п’ять рівнів: класичну арабську релігійної спадщини (fuṣḥā al-turāth), сучасну літературну арабську (fuṣḥā al-ʿaṣr), розмовну мову освічених (ʿāmmiyyat al-muthaqqafīn), розмовну мову грамотних (ʿāmmiyyat al-mutanawwirīn) і розмовну мову неписьменних (ʿāmmiyyat al-ummiyyīn). Мальтійська показує, що буває, коли над мовою немає різновидності H. Вона походить від середньовічної сикуло-арабської, пишеться латинкою і має власну норму, а MSA над нею немає: «два» — tnejn, «учора» — lbieraħ, і на письмі ці слова існують лише в мальтійському латинському правописі, ніколи — арабським письмом.