Коли 1400 року помер Чосер, лондонець вимовляв bite як /biːtə/, house як /huːs/, name як /naːmə/, а boot як /boːt/. Літери тут читаються так само, як у латині, а також у сучасній німецькій та італійській. Приблизно до 1700 року всі ці довгі голосні змістилися: /iː/ та /uː/ перетворилися на дифтонги, а голосні під ними піднялися кожна на щабель. Данський мовознавець Отто Єсперсен 1909 року назвав цю низку змін Великим зсувом голосних (Great Vowel Shift) у першій частині праці A Modern English Grammar on Historical Principles і накреслив першу його схему.
Сім довгих голосних
- /iː/ → /aɪ/: bite, five, wine
- /uː/ → /aʊ/: house, mouth, out
- /eː/ → /iː/: meet
- /oː/ → /uː/: boot, moon
- /ɛː/ → /eː/, пізніше /iː/: meat, sea
- /aː/ → /eɪ/: name, mate
- /ɔː/ → /oʊ/: boat, stone
Високі голосні не перескочили одразу до /aɪ/ та /aʊ/. Роджер Ласс реконструює послідовність /iː/ → /ei/ → /ɛi/ → /əi/ → /aɪ/, що почалася близько 1500 року, спираючись на описи реформаторів правопису й граматистів XVI–XVII століть, починаючи з An Orthographie Джона Гарта 1569 року. У рядку ранньої новоанглійської на мапі five записано як /fəiv/, а wine — як /wəin/: це проміжна стадія шекспірівських часів. Meet і meat залишалися різними впродовж усього зсуву й злилися лише згодом; great, break і steak зберегли давнішу вимову й тепер римуються з mate.
Правопис залишився позаду
Англійський правопис усталювався в ті самі століття. Вільям Кекстон заснував першу в Англії друкарню у Вестмінстері 1476 року, і друкарі зберігали написання, що сягали середньоанглійської вимови. Ось чому i в bite позначає /aɪ/, а a в name — /eɪ/. Змістилися й назви літер: літера A в середньоанглійській називалася /aː/, а тепер /eɪ/; E перейшла від /eː/ до /iː/, I — від /iː/ до /aɪ/.
Не єдиний і не скрізь
Високі голосні розпалися не лише в англійській. Німецька дифтонгізувала /iː/ та /uː/ дещо раніше — середньоверхньонімецькі bīzen і hūs стали beißen і Haus, — а нідерландська з тих самих германських довгих голосних утворила wijn і huis (huis — через давніше переднє /yː/). Проте німецька узгодила свій правопис із вимовою і не підняла середніх і низьких голосних: німецьке Name досі звучить /ˈnaːmə/, нідерландське naam — /naːm/, тоді як англійське — /neɪm/.
А на північ зсув не дійшов. У північних середньоанглійських говірках і в скотс /oː/ просунулося вперед ще до початку зсуву, тож позаду /uː/ не було голосного, що піднімався б, і /uː/ збереглося. На мапі hoose у скотс і house у джорді обидва записано як /huːs/, а muin /mɪn/ «місяць» і tuith /tɪθ/ «зуб» у скотс продовжують той давніший передній голосний.
Чи була це одна подія, досі сперечаються. За моделлю ланцюга виштовхування (push chain) /eː/ та /oː/ піднялися й витіснили високі голосні; за моделлю ланцюга втягування (drag chain) /iː/ та /uː/ спершу дифтонгізувалися й звільнили місце позаду. Роберт Стоквелл і Донка Мінкова в розділі 1988 року у збірнику Luick Revisited доводили, що ці зміни структурно незалежні й розтягнуті на надто довгий період, щоб вважатися одним ланцюгом. Безперечний лише результат: сім довгих голосних чосерівського Лондона стали голосними слів bite, house, meet, boot, sea, name і stone.